Таня вже не раз пропонувала матері продати її будиночок і переїхати до неї, але Валентина Іванівна все ніяк не могла зважитися на такий крок. Та коли дочка почула що мама планує вийти знову заміж, то зразу сіла на автобус і приїхала до села. Рішення матері викликало в неї велике невдоволення, тому вона навіть не переступила порогу хати. Після від’їзду доньки жінка роздумувала цілий день. Увечері пролунав тихий звук у двері. То прийшов Микола Тихонович: «Що ти вирішила Валю? Як твої діти віднеслися до цього?»
Валентина Іванівна вже давно жила сама. Коли Микола Тихонович запропонував їй одружитися, жінка замислилася і вирішила спочатку порадитися з дітьми. Вона мала великі побоювання що діти можуть її не підтримати. І хоча донька та син давно жили окремо, мали власні сім’ї дітей, матері не хотілося запитає щоб вони дивилися на неї з осудом.
Донька Таня проживає в іншому селі, у неї є чоловік і двоє діточок. Чоловік досить часто заглядає у чарку. Раніше він працював на великому підприємстві, тому намагався триматися. А ось після того, як його звільнили з роботи, він зірвався. Тому, на думку матері, життя в доньки було не дуже щасливим.
Розмову про продаж хати донька починала багато разів. Вона хотіла, щоб мати жила з нею, але Валентина Іванівна відмовлялася. Вона розуміла, що не знайде там спокою, а вдома затишно і тихо. Будинок розташований в гарному місці, практично в самому центрі. Рядом автостанція, все дуже зручно. Захотілося провідати сина чи доньку, набрала гостинців і на автобус. День погостює і повертається додому, адже за хатою нікому приглянути, а там все, що вдалося заробити важкою працею за ціле життя.
Та й город постійно потребує уваги. Хоча він і не дуже великий, але земля гарна, родюча. І ще садочок, де ростуть різноманітні дерева. Жінка дбайливо відноситься до господарства, тому врожай завжди гарний. Того, що вирощує, є їй вистачає на зиму не лише для себе, але й для дітей та на продаж. Покидати свій дім і переїжджати до доньки їй зовсім не хочеться, тому планує залишатися на своєму обійсті поки вистачить сил.
Син Борис також живе не дуже гарно. З дружиною розійшовся рік тому, не захотіла вона і далі годувати волоцюгу і ледаря. З того часу він так і не зміг налагодити своє життя, живе то з однією молодицею, то з іншою. У матері серце розривається за дітей, та допомогти їм у неї змоги немає. За все життя ні статків не мала, ні грошей не назбирала. Та й де їх брати? Навіть до пенсії не змогла доробити, як і багато її знайомих. Сирзавод, де вона працювала, закрили тепер стоїть на обліку в службі зайнятості. А влітку наймається на роботу до місцевих фермерів.
Хата потребує ремонту, але що вона може сама зробити. Чоловік помер 10 років тому — і тут без допомоги оковитої не обійшлося. Правду сказати до симпатичної вдовиці чоловіки не раз сваталися, але не сподобався ніхто. Валентина вже думала, що так і прожив все життя сама.
Та останнього часу з’явився в неї новий залицяльник — сусід Микола. Він два роки, як поховав дружину. Син жив далеко, навідував рідко. Микола Тихонович був дуже хазяйновитим чоловіком, у будинку й на городі все в нього було завжди у повному порядку. Якось запримітив він що Валентина намагається самотужки спиляти засохле дерево і одразу поспішив на допомогу. Щоб виконати роботу, на яку жінці знадобилося б багато часу, йому хватило всього декількох хвилин. Що значить чоловік! Запросила у гості, наварила вареників. Микола покуштував вареники і ледве не розплакався. Як виявилося, саме такі готувала раніше і його дружина.
Коли надворі літо чи осінь воно легше якось. Багато турбот, не помітиш як і день пролетів. А взимку зовсім самотньо. Валентині Іванівні це відчуття добре знайоме. Зберуться біля паркану поговорять — легше на душі стає. Підгодовувала його пиріжками, а інколи і на тарілку борщу запрошувала.
Та одного вечора сталася неочікуване. Микола Тихонович прийшов у гості не з пустими руками, а з хлібиною. І запропонував: «Давай будемо жити разом». Жінка аж розгубилася, вже звикла сама бути і про чоловіка навіть не мріяла. Довго сиділа мовчки. А чоловік чекав і дивився на неї з надією. Відповіла, що їй потрібно подумати, порадитися з дітьми. Написала дітям, розповіла про все, запросила на вихідні для розмови.
Син приїхав. Посиділи з Миколою Тихонович. Розмовляли, жартували, розповідали різні історії і анекдоти. Він же з сусідом з дитинства знайомий. Коли збирався вранці повертатися додому, Валентина, склавши сину сумку з гостинцями, запитала, як він відноситься до пропозиції Миколи Тихоновича?
«Гарний чоловік, добрий» — відповів син. «Не маю нічого проти нього. Навіть добре, що мужик у домі, є з ким за столом посидіти, погомоніти. Я тепер тебе мамо частіше навідувати буду. І не жадний, ось навіть мені грошей на дорогу дав». Валентина Іванівна аж руками сплеснула: «Як ти міг позичати в чужої людини?» Та Борис лише розсміявся: «У тебе ж немає грошей, я знаю».
Син поїхав, а жінка почала чекати приїзду доньки. Як вона сприйме новини? На душі було дуже неспокійно, якесь недобре передчуття мучило Валентину Іванівну. І, як виявилося, не даремно. Таня приїхала, та навіть не обійняла матір, відсторонилася. І до хати не зайшла: «Не хочу розсиджуватися тут, наступною маршруткою назад поїду».
Валентина Іванівна аж завмерла передчуваючи, що розмова буде неприємною. Чекала, що та скаже. А Таня навіть не підбирала слів: «Ти заміж зібралася, а про нас ти подумала, чи тобі на всіх інших наплювати?»
Жінка аж здригнулася від цих слів: «Донечко, чому ти так говориш?»
«Що є те й кажу» — аж шипіла від злості дочка – «Я планувала влітку закінчити ремонт, доробити теплицю. І за Іванкове навчання заплатити треба. А де гроші взяти. Розраховувала, що ти будинок продаси і до мене переїдеш. А ти що робиш? Хочеш, щоб чужий чоловік усе отримав? Отой Микола тобі рідніший, чим діти?»
«Вгамуйся» — не витримала мати – «Давай зайдімо до хати, поговоримо спокійно. Не треба Миколі Тихоновичу ця хата, в нього своя гарна…»
Та донька й слухати не хотіла, лише відрізала зі злістю: «Ми від тебе, мамо, такої свині не очікували. Не хочу біль говорити, буду повертатись додому, якраз автобус зараз під’їде. А ти що хочеш, те й роби».
Наговоривши матері неприємних слів, Тетяна метнулася до маршрутки, сіла й навіть у вікно не визирнула. А жінка наче заклякла, все стояла на місті і дивилася в далину, де зникла маршрутка. Вона навіть не помічала сліз, які текли по щоках. Потім тихо зайшла в хату. В цю хвилину здавалося, що на її плечі впав великий вантаж, наче постаріла на десяток років.
Тяжкі думки не давали спокою Валентині Іванівні весь день. Вона не знаходила собі місця. Розмовляла з котом, а той ні на крок не відходив від неї, щоб вона не робила. Тулився, терся об ноги. Наче намагався підтримати хазяйку. Так і пройшло життя, діти виросли, роз’їхалися, навіть поговорити ні з ким крім кота. Здається завжди оточена людьми, а на ділі одинока і нікому не потрібна…
Увечері в гості прийшов Микола Тихонович. Несміливо переступив поріг і зупинився: «Валю, ну як діти відреагували, що сказали? Ти прийняла рішення?»
Жінка після розмови з донькою хотіла вже відмовити йому. Але він дивився з такою надією і теплотою, що вона передумала. В цю хвилину Валентина Іванівна зрозуміла, що не хоче доживати життя на самоті. І тихо відповіла: «Заходь Микола. Діти? Діти живуть своїм життям. А ми будемо будувати своє».