Ця історія з тих, про яких знімають фільми. Хлопчик на ім’я Саро (Saroo) народився в маленькому індійської селі. Його сім’я жила дуже бідно, і щоб хоч щось поїсти, навіть діти повинні були працювати. Саро було всього чотири, а він вже допомагав своєму старшому братові Гудден (Guddu) мити вагони поїздів.
Одного разу два брати пішли на роботу. Вони зайшли в потяг, Гудден посадив брата в куточок і велів чекати. Маленький Саро задрімав, поки чекав брата. Але його брат так і не повернувся. Коли хлопчик прокинувся, він був в рухомому потязі, який ніс його невідомо куди.
Коли поїзд зупинився, хлопчик вийшов на вулицю. Він опинився в Калькутті. Люди навколо не звертали на нього уваги — хіба мало обірваних хлопчаків бігає по вулицях великого міста. Хлопчик не знав ні назви свого села, ні навіть прізвища батьків. Він не вмів ні писати, ні рахувати. Кілька днів він провів на вулиці.
І все ж Саро був домашнім хлопчиком і відрізнявся від звичайних жебраків. Тому скоро на нього звернув уваги перехожий. Він запитав у хлопчика, що той робить на вулиці один, а потім відвів дитину в центр допомоги сиротам. Саро взяли в центр, але знайти його батьків було справою просто нереальною — хлопчик зовсім нічого не міг сказати про те, звідки приїхав. Далі хлопчика визнали сиротою, і організація Indian Society for Sponsorship and Adoption зайнялася його усиновленням.
І здавалося, доля піднесла маленькому індійському хлопчику просто неймовірний подарунок: його фотографії побачили подружжя з Австралії і вирішили взяти Саро в свою сім’ю. Ось воно щастя! Більше ніякої чорної роботи і голоду. Хлопчика чекав великий будинок, хороша їжа, турботливі батьки … Ось тільки Саро продовжував сумувати.
Біологічна мама Саро намагалася хоч щось дізнатися про долю сина. Те небагато, що у неї було, вона витрачала на пошуки, але нічого не змогла з’ясувати. Вона ридала кожен день, оплакуючи свого хлопчика.
Він же в цей час жив життям, про яку його рідні не могли і мріяти — ходив в школу, вивчав мови, грав в комп’ютерні ігри. У його кімнаті прийомна мама повісила велику карту Індії, і щоранку, дивлячись на неї, Саро гадав, що ж сталося з його сім’єю, чи здорова його мама, чи пам’ятає вона про нього? Чи зможе він коли-небудь побачити її знову?
Хлопчик, підліток, юнак — Саро ріс, але ніколи не переставав сподіватися, що одного разу зможе обійняти свою маму. Він годинами розглядав віртуальну карту Індії за допомогою програми Google Earth. Інтернет дозволяв йому віртуально гуляти по вулицях міст і сіл, де він сподівався одного разу побачити щось знайоме. Юнак пам’ятав, скільки часу він провів у тому роковому поїзді, і знав, що його рідне село повинна бути десь поруч з Калькутта.
Час минав, але він продовжував шукати.
І ось одного разу Саро побачив це — міст, річка і фабрика на фотографії здалися йому дуже знайомими. Це воно! Те місце, де вони з братом сідали на поїзд. З цього моменту молода людина стала шукати ще старанніше. Незабаром ще один знімок з супутника показав йому фонтан, біля якого він колись здорово забився. Так він знайшов своє село з назвою Ганеш Талай.
Саро все ще не міг повірити, коли летів до Індії і сідав на потяг, який відвіз його назад в рідне село. Він немов подорожував в часі.
У маленькому селі він незабаром відшукав будинок своєї сім’ї. Але що, якщо його сім’я не живе там більше? Чи впізнають вони його?
Поки молода людина м’явся біля дверей, до будинку наблизилися три жінки. Одна з них раптово підійшла до Саро і мовчки взяла за руку. Він ще нічого не сказав, але вона вже впізнала його, вона чекала цієї зустрічі 25 років. Це була його мати. Коли рідні зібралися в будинку, вони, зрозуміло, просто не вірили, що таке можливо. Зниклий Саро, якого вони давно майже втратилиі, раптом з’явився з нізвідки. Немов привид.
Так молодий чоловік дізнався, що в той день нещасна мати втратила не одного, а відразу двох синів. Гудден не кидав брата — він потрапив під потяг, перебігаючи через колії.
«Всі говорили, що я шукаю голку в стозі сіна, — згадує хлопець. — Але голка була там. Все було там! Все, що завгодно, можна знайти, просто натиснувши на кнопку, але тобі потрібні воля і бажання зробити це «.
Саро живе і працює в Австралії. Щомісяця він відправляє гроші своїй родині, і тепер їм уже не доведеться так важко працювати.
Що такого пам’ятав про своє дитинство Саро, що не зміг забути його навіть через багато років благополучного життя? Його мама не могла подарувати синові ні дорогих іграшок, ні солодощів, але дарувала стільки любові і ніжності, що він всім серцем мріяв повернутися до неї.