Після похорону матері пройшло декілька тижнів. Трохи оговтавшись, я почала перебирати речі в її квартирі. Одна знахідка мене просто ошелешила. Лише тоді я зрозуміла як сильно помилялася…
Пробач мені, мамо!
З Людмилою ми знайомі ще з часів навчання в інституті. Ми були на різних курсах, та не раз перетиналися на різноманітних заходах.
Студентські роки промайнули, кожен пішов своїм шляхом. Але ми жили в одному місці, тому час від часу підтримували зв’язок. Люда спочатку працювала у школі, потім в міськвно. Пройшло чимало років. Коли ми побачилися знову Людмила вже на пенсії була.
Зустрілися випадково біля поліклініки. Хоча минуло багато років впізнали одна одну відразу. Люда виглядала дуже сумною і втомленою. Присіли на лавку, зав’язалася жвава розмова. Раніше ми не часто спілкувалися, та відверто кажучи і кращими подругами не були. Але в цей день щось ніби змінилося, ми ділилися одна з одною самим потаємним.
Людмила почала розповідати про своє життя і сльози прямо полились з її очей. Як з’ясувалося, недавно померла її мама. Коли Люді вдалося трохи заспокоїтися, вона поділилася тим, що не давало їй спокою.
— Батьки розлучилися давно. Матері тоді було 35, років, моєму братові – 8, а мені – 10. Коли тато покинув нас і пішов до іншої, мама його просто зненавиділа. Вона стала нервовою, інколи і на нас з братом злість зганяла. Братові перепадало менше, а от я отримувала по повній. Я була схожа на батька зовні, дуже його любила і сумувала за ним. Тому часто сперечалася с мамою, коли вона починала погано говорити про нього. Я вважала, що якщо ми будемо добрі до тата, то ми знову будемо разом. Тоді я була ще дитиною і не могла осягнути всю складність ситуації – батько проміняв нас на іншу родину.
Скільки ночей я провела плачучи і ображаючись на матір після чергової сварки. Вона була дуже вимогливою до мене: перевіряла, чи я вивчила уроки, змушувала мене ходити до магазину, прибирати, суворо контролювала всі витрати. Я не могла витратити зайвої копійки. Навіть щоб купити солодощі потрібно було питати дозволу.
Коли я стала підлітком, то ситуація лише погіршилася. Я огризалася матері, часто не хотіла їй допомагати. Інколи матір не витримувала мого зухвалого тону й тоді мені добряче перепадало. Та тоді я була впевнена, що справа не в мені, просто вона ненавидить мене за те, що я дуже нагадую їй батька.
Закінчивши школу, я вступила до інституту. Навчалася добре, але мати і тут знаходила до чого прискіпатися – вона була незадоволена, що я витрачаю більшу частину своєї стипендії на косметику і різні дрібниці.
Потім я вийшла заміж і почала жити окремо. Згодом народилася дитина. Я відвідувала маму, але не дуже часто. А от молодший брат Льоня регулярно заходив до матері. Він був її улюбленцем, мабуть тому, що схожий на неї, а не на батька. Відносини між ними були більш теплі.
Життя продовжувалося. На протязі багатьох років відносини між нами були досить прохолодними. Допомоги я її особливо не потребувала, та і вона моєї також. Попри роки вона була жінкою активною, сама і на ринок за продуктами могла з’їздити, і ремонт у квартирі зробити.
Та недавно мама сильно занедужала. Скоріш за все вона не змогла пережити смерть сина, мій брат помер деякий час назад. Я почала регулярно її навідувати. Зустрічала мене мама без особливих емоцій, хоча й завжди дякувала за допомогу. Інколи вона навіть намагалася давати мені поради, хоча я й сама вже бабуся. Я не огризалася як в дитинстві, просто не погоджувалася, а інколи вважала кращим просто промовчати.
Їй ставало все гірше, тому довелося покласти її в лікарню. Я ходила кожного дня, просто сиділа поруч, тримаючи її руку. В один з днів вона повернула до мене голову, погляд був таким ласкавим, мама посміхнулася. Я в останнє бачила її живою.
Пройшло тижнів зо два. Трохи оговтавшись від похорону, я приїхала в мамину квартиру, щоб навести порядок і перебрати речі. І лише тоді зауважила, що мама берегла багато речей, які нагадували про моє дитинство і юність.
Там були не тільки наші з братом дитячі фото, а навіть грамоти, які я отримувала в школі. Все це мама дбайливо складала. А в старій валізі зберігалася моя улюблена дитяча сукеночка.
Та я була зовсім ошелешена, коли знайшла всі подарунки, які я дарувала їй на свята, включаючи зовсім простенькі, ті, що я робила їй у дитинстві. Одні до цього часу використовувалися в побуті, інші мама дбайливо складала. Навіть вітальні листівки вона зберегла.
Я перебирала речі, а мене душили сльози.
Людмила перервала розповідь і знову розплакалася. Я почала її заспокоювати. Витерши сльози, вона продовжила.
— Розумієш, а прожила життя з думкою, що мама не любить мене. А тут… Лише в цю хвилину я зрозуміла як їй було тяжко. Адже вона мене любила, завжди хвилювалася за мене. А в той важкий час я стала на сторону зрадника-батька, фиркала, ображалася. І це замість того, щоб підтримати, обняти і заспокоїти її.
Зараз я навіть вдячна їй, що тримала мене в строгості. Адже вона була для нас з братом і мамою і татком. Якщо б дала слабину, то хтозна щоб було. Вона зробила для нас що могла: ми вивчилися, отримали гарні професії, я навчилася цінувати гроші, що не раз ставало при нагоді в майбутньому. Та я пізно зрозуміла це. А тепер навіть подякувати мамі ніяк…
Сльози знову перервали розповідь Людмили.
— Не плач, – почала я її заспокоювати – ти ні в чому не винна. Ти не кинула матір у важку хвилину, була поряд, допомагала. Ти виросла гарною і доброю людиною. Твоя мама залишила після себе добру пам’ять. Тепер тобі потрібно опікуватися дітьми і онуками. Ти їм потрібна.
— Так, — кивнула Люда, — я тільки ради них і живу, я їм необхідна.
— Вірно, але й про себе не забувай. Я впевнена, що твоя мати хотіла, щоб ти жила щасливо.
— Це точно, — відповіла Люда. І вперше за всю розмову на її обличчі розквітла посмішка.