Вони не мають жодного фото, де б вони були втрьох. Знімав завжди то Андрій, то батько, то мама. Чегемські водоспади, Парк у Нальчику, Ельбрус. А тут в обіймах близьких, тут — зимове південне сонце заглядає в очі… Це звичне для всіх буденне щастя. Але вони йшли до цього 27 років. Кожен сам. Три самотні людини, які знову знайшли своє щастя один в одному, на цій планеті, в цьому житті.
Я переступаю поріг цього дому, який не так давно став притулком дива, і бачу всіх трьох. Я впевнений, що так і має бути. Андрій підпирає спиною двері — він так любить стояти, мати Алла готує чай, батько Слава ледь помітний десь с заду, на екрані комп’ютера. Ми зараз в Нальчику, тато — в Беєр-Шева (Ізраїль). Ми говоримо, він мовчить, слухає. Можна помітити як він зрідка палить, зітхає. Чуємо головні слова: «Я з сином тепер ніколи не втрачу зв’язок. Ми разом назавжди». В цю мить я подумав про те, скільки їм ще доведеться наздоганяти.
Свічка за упокій
15 грудня 1985 року Алла запам’ятала назавжди. Цей день в її пам’яті міцно закарбувався. Триклята груба в хаті, дрова, які треба колоти аби нагрітися, Славко, якого не було поруч. Вона на сьомому місяці вагітності. Вагітність протікала з ускладненнями, двічі клали на збереження. Алла взяла сокиру в руки, змахнула і зрозуміла, що щось пішло не так. Пологи почалися передчасно. Наступні три дні пройшли в забутті. Малюка вона так і не побачила, не відчула, не потримала, не приклала до грудей. Славік потім прийшов, але не тверезий. Вона його не схотіла бачити. Лікарі повідомили про смерть дитини. Це був хлопчик. Додому Аллу забрала мати, зі Славою вони розійшлися.
— Мене довго мучили докори сумління, що не побачила сина, що його навіть не показали, що все так раптово сталося… Були думки, що, може, це помилка, я допитувалася у рідних, розшукувала якихось свідків. А потім просто пішла до церкви і поставила свічку за упокій.
Пізніше зі Славою вони все ж таки зійшлися. Бували вечори, коли вона обмовлялася про дитину, нагадуючи, що сину зараз було б два, три, чотири роки… Чоловік просив не мучити себе і його. Те, що було, то було. Батьки Слави на той час емігрували до Ізраїлю. Він часто їздив їх відвідати, на скоро завів розмови про можливу еміграцію. Поки тривав період збору документів, в Беєр-Шеві злягла його мати. Інсульт. В той самий час в Нальчику захворіли батьки Алли: вони були вже людьми похилого віку. Ні вона, ні він не могли кинути своїх. Так і знову розійшлися.
— Я дізнавалася про його життя в тій країні. Мені казали, що він самотній, що також втрачає здоров’я, вік давав своє. Але для мене це була вже пройдена частина життя.
Алла вийшла знову заміж. Зі Славком звісно розлучилася. Батьки померли, родичі також один за одним пішли у кращий світ. Залишився лише хворий брат. З ним вона ділила крихітну квартиру. На цьому особисте життя не склалося. Вона махнула себе рукою. Щастя скінчилося.
«М’ясорубка»
110 осіб, сім груп на ізоляції, здорових нікого немає, навкруги «м’ясорубка». У Андрія вроджений діагноз — ДЦП. Його відразу віддали з пологового будинку в спеціалізовану установу. Що залишилося в його пам’яті? Операція на ногах в 7 років, після цього — жодної реабілітації. Кінцівки так і залишилися скрученими. Свята на Новий рік, коли він на своїх інвалідних ногах виходив на сцену; запах харчів у дитячому будинку; вилазки з хлопцями прямо з вікна і тижневі ночівки; нянька, одна на групу з 24 хлопців, що пильнувала не стискаючи очі… Директор дитбудинку, що забороняв писати листи на адресу батьків, що збереглася в картці з пологового будинку. Це саме ті листи, що зазвичай повертають відправнику один за одним. Вже пізніше він дізнався, що будиночок був знесений… Він часто уявляв найдорожчу і найріднішу у світі людину, маму: її голос, запах, колір волосся, характер. Яка вона? Про тата чомусь і не згадував.
Андрій добре пам’ятає, як мріяв про комп’ютер. І таки він став його. Це сталося, коли він сам на нього заробив, працюючи консультантом в магазині техніки. Хотілося самостійного життя. Але ж як довести це директору дитбудинку? Йому казали, що він нікому не потрібен за стінами інтернату, його вб’ють, життя приречене. До того ж, відмовлялися давати на руки його гроші, що виділяла держава. І головний удар, коли в 26 років хлопця перевели в установу закритого типу — психоневрологічний інтернат. Вирок — недієздатний. Мабуть, так всім було простіше. Окрім самого Андрія звісно.
В дитячому будинку йому дали ім’я Андрій. Прізвище чомусь залишили мамине — Гузев. Він пручався. До нього всі тягнулися: до очей блакитного кольору, до чистої душі, що ніколи не приховає образ, до віри. Все у цьому житті можливо! Андрій чинив опір, підняв усіх, навіть задіяв місцеві ЗМІ. Прагнув «намилити шию» усім: і міністру, і директору закладу, який за стільки років мав стати йому рідним домом. Не легко, але ж дещо вдалося. Йому дали дозвіл на проживання в сім’ї з опікунами. Це була велика родина бакинських адвентистів сьомого дня. Вони і відвідували хлопця в дитячому будинку. Коли він зміг вирватися на свободу, то зробив те, що давало йому шанс. Він звернувся до відомої програми «Жди меня». Стіни державного закладу, жорстокість навколо, несправедливість — нічого не змогло знищити в ньому віру, надію та любов. З Москви йому подзвонили вже за тиждень. Він почув на тому боці головні, такі очікувані слова: «Ми її відшукали!». Причому зовсім поряд, тут у Нальчику, всі ці роки вони жили зовсім поряд, майже пліч-о-пліч.
У той же день подзвонили у двері Алли.
— Я не могла повірити! Коли мені подзвонив сам Андрій, ми просто 40 хвилин мовчали і плакали. Після цього я сказала, що їду. Незважаючи на те, що на годиннику було 10 вечора, я вирішила їхати. Він казав, щоб я почекала хоч до завтра. Наступного дня зранку я летіла до сина. Серце мене не підводило, бо я знала, що це він. Мені лише б подивитися у його блакитні очі. Зовсім як у мене, і у Слави…
Вже 4 місяці вони разом. Рідні люди знайшли один одного. В маленькій квартирі Алли знайшовся куточок для Андрія. За ширмою він займається: читає цілими днями все, що не зміг чи пропустив дитбудинку. Згодом вони змогли досягти зняття статусу недієздатності, звільнили його від опіки. На сайті знайомств знайшлася і анкета батька. Він виявився закрійником шкір з Ізраїлю. Зв’язалися. Він був дуже щасливий, адже у 58 років він заново почав жити. У грудні прилітав у Нальчик, щоб познайомитися з сином.
— Вже в аеропорту, коли ми обійнялися, я зрозуміла, що Слава приїхав не тільки до сина, а й до мене…Ми не бачилися роками, десятиліттями.
— Я настільки оторопів, що у мене є не тільки мати, а ще й батько, що навіть розгубився і не зміг одразу його обійняти.
— За божим велінням все повернулося так, як було потрібно. Ві тепер там, де все починалося. Бог дав цю дитину, і це щастя! Відтепер наші долі знову пов’язані, і тепер назавжди.
Зараз всі збирають документи, оскільки через 2 місяці сім’я відлітає назавжди до Ізраїлю. Слава вже знайшов лікарів для Андрія. Пекло, інтернат, де Андрій провів більшу частину життя залишиться позаду. Він вийшов людиною з цієї воронки нещасть. На новій землі сонця його чекає щастя, і вже там він зможе наганяти своє пропущене життя. У них у всіх ще є час, щоб насолодитися один одним, подарувати любов.